Химич Роман (totaltelecom) wrote,
Химич Роман
totaltelecom

Щодо стратегії перемовин із Іраном стосовно загибелі рейсу 752

Днями обговорював із фахівцем з авіаційного права Андрієм Гуком можливі стратегії України в ситуації, що виникла внаслідок загибелі українського лайнера в Ірані. На його думку конче необхідно домогтися визнання Іраном своєї не просто відповідальності, а саме провини за те, що сталося. Буквально - визнання наявності умислу на знищення літака, який міг бути цивільним, та провини за те, що не був закритий повітряний простір в районі тегеранського аеропорту.

На думку п. Гука подібне визнання може виглядати у такий спосіб:

"Ми (Іран), плануючи і виконуючи атаку на США, знаючи про прямі погорози Трампа атакувати 52 об'єкти на нашій території, не закрили повітряний простір і дали дозвіл на виліт пасажирського літака, не скоординували військових та цивільних (аеропорт, навігацію) і військові, не ідентифікувавши військова це ціль чи цивільна, перебуваючи в стані очікування атаки США, виконали запуск усвідомоюючи, що це може бути невійськова ціль. Тому Іран повністю визнає вину за катастрофу і готовий виплатити компенсації всім потерпілим".

Дискусія, як це часто буває, вийшла дещо напружена. Пан Андрій задав мені запитання, я які, власне, мої пропозиції, де конструктив? Звичайно ж, пропозиції є, просто лежать вони в іншій площині. Якою може бути стратегія перемовин України із Іраном стосовно врегулювання цієї справи? Нагадаю, що необхідно

а) отримати максимально можливу компенсацію і
б) домогтися від Ірану визнання ним саме провини, себто умислу на вчинення дій, які створювали ризик для цивільних.

На мій погляд, Україні не варто і небажано тупати ногами, грюкати дверима, вдаватися до риторики "категоричних вимог" та "рішучих протестів", що в актуальній українській культурі вважається ознаками суб'єктності та дорослості. В ситуації навколо загибелі українського лайнера це виглядає просто зайвим. Через збіг обставин варто спробувати іншу модальність - взаємовигідну угоду. Для цього при розробці комунікаційної стратегії української сторони я б відштовхнувся від однієї історії, яка, по-перше, дуже близька іранцям. По-друге, гадаю, вона досі викликає в них сильні, дуже сильні почуття.

В липні 1988 року американський крейсер Vincennes серед білого дня, о половині на одинадцяту двома ракетами знищив іранський лайнер, який виконував звичайний комерційний політ з Тегерану до Дубаю. Загинули всі 290 пасажирів та членів екіпажу, в тому числі 66 дітей.

США знадобилося аж сім з половиною років, аби виплатити компенсацію за вбитих ними людей, по 300 тис. USD за годувальників та по 150 тис. USD за інших осіб. Звичайно ж, ex gratia. США зробили це, аби залагодити позов, що розглядався в International Court of Justice, куди іранці подалися за рік після трагедії. Ані своєї відповідальності за вдіяне, ані, тим більше, провини американці офіційно так і не визнали. Жоден з американських військових не був не те що покараний в рамках кримінального провадження, а навіть не зізнав службового стягнення.

Сюди ж можна додати історію загибелі італійського лайнера в 1980 році та неодноразові атаки ВПС СРСР на іноземні цивільні літаки, що закінчувалися або трагічно, або, як в 1978 році, аварійною посадкою. Той факт, що СРСР вже давно пішов зі сцени, не є суттєвим в даному випадку. Важливо те, що мова йде про одну із світових наддержав, яка, по-перше, охоче моралізувала, і, по-друге, офіційно розглядалася в Ірані як "малий сатана", себто антагоніст та уособлення всілякого Зла.

Я не згадую аналогічний інцидент, який мав місце в 2001 році над Чорним морем, аби не ускладнювати свою роботу дискусією із прихильниками версії про невинність української сторони.

Отже, уважно розглянувши досвід аналогічних та, на нажаль, геть неодноразових трагедій, українська держава (чи дипломатія, це тактичне питання) заявляє (декларує, транслює у різний спосіб офіційно чи неофіційно) наступне:

1. Той спосіб дії, який обрав Іран в трагічній ситуації, обумовленій знищенням з його провини кількасот невинних людей та цивільного літака, швидке визнання ним своєї відповідальності, співпраця у розслідування і т.і. - є ШЛЯХЕТНИМ і таким, що викликає (чи заслуговує - all depends) щиру повагу.

2. Україна висловлює Іранові ВДЯЧНІСТЬ за продемонстровану ним добру волю оперативно розкрити обставини трагедії, сприяти ідентифікації та евакуації останків до України, що звільнило родини загиблих від жаху багаторічної невизначеності.

Ці тези підкріплюються посиланнями на історичний досвід, цитати з класиків персидської поезії і т. і.

Наскільки я розумію, в чинній ситуації для Ірану дуже важливо продемонструвати себе світові як націю культурну та гуманну, яка не втрачає обличчя навіть в кризовій ситуації, . Цілком доречно підіграти іранцям, допомогти їм вирішити ті завдання, які не протирічать інтересам української сторони. Можна розглядати це як позитивне підкріплення, можна як комунікативну тактику - кому що ближче.

Підготувавши грунт для змістовної розмови із позиції взаємної поваги, українська сторона висловлює свої ОЧІКУВАННЯ.

Україна очікує, що Іран оперативно і без зволікань, характерних для (в цьомі місці вставити найбільш доречні за наявних обставин натяки на вищезгадані приклади) вирішить питання про компенсацію заподіяної шкоди. Нижня планка вже встановлена, компенсація не може бути меншою аніж отримана від американців за IR655.

Що стосується питання щодо офіційного юридично значущого визнання Іраном своєї провини, я б діяв у такий спосіб:

По-перше, звернувся до прецедентів. В ситуації із загибеллю свого лайнеру в 1988 році позиція Ірану виглядала приблизно так: "According to the Iranian government, the shootdown was an intentionally performed and unlawful act. Even if there was a mistaken identification, which Iran never accepted, it argues that this constituted negligence and recklessness amounting to an international crime, not an accident". Здається логічним та прийнятним очікувати від Ірану того, що він займе ідентичну позицію і щодо власної провини в нинішній ситуації.

По-друге, власне кажучи, буде правильно прямо спитати в іранців (в рамках консультацій, в робочому порядку) чи є в них застереження щодо визнання своєї провини. Може їх непокоїть збільшення розміру чи характеру компенсації в такому випадку, може якісь інші юридичні чи міжнародно-правові наслідки. Треба розмовляти.

Якщо мова йде про речі, які повністтю залежать від України, дві сторони можуть домовитися самостійно. Якщо застережння іранців стосуються інших зацікавлених держав, Україна може спробувати зясувати, які саме дії чи кроки контрагентів заспокоять іранську сторону та взяти на себе роль посередника чи модератора, який бере на себе клопіт узгодити очікування, побажання та вимоги всіх зацікавлених сторін. Звичайно, це великий клопіт, це вимагає багато часу та зусиль, які не гарантують необхідний результат. Але сидіти на березі, очікуючи, поки "старші" вирішать всі питання і простіше, і комфортніше. Але жадана суб'єктність сама по собі не з'являється.

Власне кажучи, цілком ймовірно, що Україна та Іран можуть швидко знайти спільну мову, домовившись про наступне: Іран швидко і без тяганини виконує побажання України в обмін на публічне визнання його моральних чеснот і т.і.

Тепер давайте обговоримо невідворотні вигуки з місць на кшталт "Іран це ж учасник вісі зла! Не можна йому підігрувати! Не можна дратувати наших американських союзників! Нащо згадувати про якийсь іранський лайнер, збили і збили…"

Перше, з чого варто почати - протягом кількох десятиліть Іран знаходиться в ситуації ЗБРОЙНОГО протистояння єдиній світовій наддержаві та найпотужнішій державі регіональній, тобто США та Ізраїлю. Багато років під санкціями, причому вельми суровими. Україні навряд чи вдасться справити на Іран враження, тупаючи ногами, грюкаючи кулаками по столу та нахмурюючи лоба. Зіпсувати враження - можливо, тим більше, що…

...По-друге, в України різноманітний і, скажімо так, строкатий досвід участі в регіональних "розкладах". Можна почати з історії про те, як під тиском США Україна розірвала вже укладений контракт на участь в будівництві Бушерської АЕС в Ірані, не отримавши, до речі, обіцяної компенсації. Потім варто згадати ганебну історію із "Кольчугами" та її продовження - участь України в окупації Іраку.

Ризикну припустити, що на сьогоднішній день імідж України в очах місцевих спостерігачів такий собі. Може й не кишеньковий цуцик Вашингтону, але й точно не слон, нехай навіть карліковий. Як на мене, будь-яка можливість поліпшити стосунки із провідними гравцями регіональної політики заслуговують на уважний розгляд.

При цьому, в-третіх, Іран є якраз одним з таких ключових гравців. Затяжний конфлікт із США та Ізраілем, звичайно, є важливим фактором, про який не варто забувати. Тим не менш ідея в будь-якій ситуації керуватися інтересами, поглядами, уподобаннями, фобіями та іншими аспектами багато внутрішнього світу наших "союзників" та "друзів" не виглядає раціональною. В України надто великий і неприємний досвід розчарувань в "дружніх" та "союзницьких" відносинах, аби робити з них фетиш.

В-четверте, мої міркування це лише загальний ескіз, робочі чорнетки. Дипломатія є мистецтвом навіть неприємні речі говорити у коректний, прийнятний спосіб. Де треба - пом'якшити, де варто – натиснути. Вищенаведені ідеї можна реалізувати у різний спосіб, в рамках більш складних сценаріїв.

Скажу відверто, я не дуже вірю, що українська дипломатія може використати запропонований мною підхід. Судячи із того, що потрапляє мені на очі, Україна вдається до звичної риторики, досить прямолінійної. В наших краях така риторика асоціюється із суб'єктністю, рішучістю та іншими чеснотами. Але я не цим переймаюся. За великим рахунком для мене все просто спосіб потренуватися, такі собі вправи на кшталт музичних етюдів. Пан Андрій спитав які мої пропозиції, че є, так би мовити, конструктив. Конструктив є!

Окрім того, я все це пишу, аби нагадати співвітчизникам деякі факти, нібито давно відомі, але, як свідчать численні дискусії, що я їх бачив чи приймав участь, міцно забути. З високою ймовірністю завдяки трагедії в Ірані українське суспільство протягом наступних місяців з подивом взнає для себе багато нового.

Наприклад, що в 1988 році екіпаж американського крейсеру примудрився
переплутати все, що було можливо: тип літака, його швидкість та висоту, положення у просторі, навіть порядок радіообміну із цивільними літаками. Раджу ознайомитися із подробицями, не обмежуючись вихідною статтею у Вікі. Це, щонайменше, зніме багато запитань, що непокоять українських коментаторів у зв’язку із трагедією рейсу МАУ 752 як-от "Як можна було переплутати?!", "Що вони собі думали?!!" і таке інше.

Щодо аналогічної трагедії в 2001 році обмежусь кількома зауваженнями. Виплати ex gratia, які оперативно зробила Україна на користь потерпілих, нічим не відрізняються від аналогічних виплат, що їх робили американці. Просто Україна не США і не стала чекати позовів до міжнародного суду.

Використання формули ex gratia саме по собі нічого не доводить, відсутності провини зокрема. Є провина чи її нема або визнається державою самостійно, без копняків та стусанів від потерпілих, або в суді. Причому суді, який має авторитет в очах спостерігачів, а це точно не Печерський районний суд міста Києва (так-так, той самий!) який в 2011 році нібито довів відсутність зв'язку між пуском ракети та загибеллю лайнера. Вирок ґрунтувався на висновка Київського НДІ судових експертиз, того самого, який в залежності від поточної кон'юнктури малював протилежні висновки в справах про загибель людей на Майдані.

Посилання на події 2001 року важливі при визначенні суми компенсацій. Нагадаю, що Україна виплатила по 200 тис. USD за кожного загиблого, причому добровільно протягом кількох тижнів. Натомість США тягнули сім з половиною років, дотягнули до суду і, врешті-решт, сплатили по 300 тисяч за годувальника та 150 тисяч за решту загиблих.

Нарешті, при обговоренні питання щодо наявності чи відсутності в іранської повітряної адміністрації обов'язку закрити повітряний простір неодмінно спливе
звіт Dutch Safety Board стосовно обставин загибелі МН17.

В Україні поширена думка, що голандці не вважають Украерорух винним в трагедії, мовляв, в України не було підстав закрівати повітряний простір над зоною війського конфлікту. Між тим достатньо відкрити т.зв. Брошюру (стислий переказ доповіді), аби прочитати написане чорним по білому "The investigation revealed that Ukraine did not adequately identify the risks to civil aviation".

Цікаво, що в українському варіанті "not adequately identify" чомусь переклали як "не в повній мірі розпізнала", хоча російська версія містить "не дала адекватной оценки". Як на мене, між "неадекватно" і не "в повній мірі" є суттєва різниця. Можливо з такого штибу нюансів в посполитих і склалося неадекватне (not adequate) уявлення про висновки, що їх зробили голандці, і, відповідно, подальшу судову перспективу. В тому ж абзаці з посиланням на DSB стверджується, що Україна мала "enough reason" запровадити належніх обмеження, але цього не сталося.

Отже, простих рішень немає, але й безнадійною справа не виглядає від слова "взагалі".
Tags: гражданское, украина
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments